Ночные стихи

Оставляя отметины в душах,
Путешествуем мы по просторам,
Этой странной и дикой планеты.

Выпить каждого нам невозможно,
И не надо пытаться,
но всё же,
Оставляем мы в сердце надежду,

Что найдём свой напиток и станем,
Уталением жажды,
водою,
Для случайного странника,

Может,
Он нам станет родною душою

b e a u t i f u l !

This is amazing!
I love the fact that I'm a small part of SO BIG and SO BEAUTIFUL UNIVERSE!
Guys did a beautiful experiment!

Цитата дня

Мы всегда помним то, что любим.
Сохраняйте свои знания не только в голове, но и в сердце.

про Траволту и кольца

На днях, а точней - на ночах, мне приснился сон! Очень странный, как обычно в последнее время, но, была в нём одна забавная странность, которая мне понравилась. Мне приснился актёр, а сегодня до меня дошло, что на 99% я уверена, что это был Джон Траволта. И он сидел напротив меня и смотрел, а как бы ждал, а на пальцах рук моих было три кольца, и вроде как надо было выбрать одно, но я всё никак не могла этого сделать. А на одном из колец, самом миниатюрном, был выбит кит)))...можно теперь только догадываться, к чему был этот сон и почему моё сознание породило такие ассоциации в одной картинке!))...

 

про секреты и успехи

None of the secrets of success will work unless you do.

новая рубрика - простые правила

Есть одно негласное и очень простое кулинарное правило:
кто варит шоколадную глазурь, тот и облизывает ложку, которая её помешивала.
А одним из величайших проявлений любви будет, если отдашь эту самую ложку тому, кого любишь, или даже не любишь. Но, разве, могут быть с тобой на кухне те, кого ты не любишь?))...

Подсолнух - преданный цветок

Подсолнух - преданный цветок. Его 'голова' всегда глядит на солнце. А в тёмное время, хоть он и выглядит опечаленным, все его 'мысли' все-равно о солнце и о том, что оно обязательно взойдёт.

Пару недель назад, смотрела документальное кино о подсолнухах Ван Гога, из серии коротких фильмов, которые создало BBC - "Частная жизнь шедевров". Наконец-то я нашла практически то, что искала. Мне трудно запоминать важные даты, хронологию. Но я ужасно (и уверена, что я не одна в этом предпочтении) люблю историю картин, скульптур, зданий и вообще, чего бы там ни было. Потому что благодаря истории, всё обретает совершенно другой смысл. Более ценный и глубокий. История о подсолнухах и история жизни Ван Гога в целом, не может не зацепить.

Вот я и ходила с этой затаившейся мыслью и восторгом где-то в глубине души.

Сегодня, точнее уже вчера, был чудесный выходной. И мы с моим племянником отлично проводили время. За завтраком, или, скорее полдником, я говорила ему о том, когда следует поливать вазоны и цветы, как лучше планировать день, и что нам уже надо поскорее выходить на улицу гулять, чтоб успеть по-быть под солнышком. И вот тогда я и вспомнила о подсолнухах. Слово за слово, и мы решили сделать мультфильм о таком цветке, чем мы и занялись в любимом парке при помощи идей, асфальта и мелков.

А вот и наш результат, которым мы остались очень довольны:

Студия продакшн "тётя+племянник" представляет короткометражный мультфильм "Мой подсолнушек, подсолнушек"
Художник - племянник
Монтаж - тётя
Музыка - The Secret Sisters - Do You Love An Apple
Идея - навеянная за совместным завтраком-полдником

enjoy! как говорится :)

трёхсотое? трёхсотое!

Ах, как здорово, что к трёхсотому посту я посмотрела чудесный фильм Тима Бартона "Крупная Рыба" (Big Fish, 2003).
По правде говоря, следовало его посмотреть ещё лет восемь назад. Но, боюсь, что тогда бы я его не оценила как следует. Хотя, ведь восемь лет назад мне было восемнадцать. Думаю, всё-таки оценила бы. Может чуть иначе, ведь тогда у меня не было того жизненного опыта, что есть у меня уже сейчас. А точнее, он был, просто маленький. И даже, не в опыте дело, наверно. Просто во взгляде на жизнь. Тогда он был у меня чуть другой. Хотя, мне кажется, я не очень поменялась. И вообще, измерить это невозможно.
Мне очень понравился этот фильм. Я рада, что он "всплыл" у меня перед глазами в сети. И что я вспомнила, как начинала его смотреть. Вспомнила большую рыбу. Сегодня, когда я начала его смотреть заново, я совсем забыла, что это Бартоновское кино, и вспомнила, понятное дело, когда его имя появилось в титрах. Тогда я поняла, что он мне нравится)) Нравится его кино.
Вот цитаты, что затронули меня, вызвали у меня улыбку и душевное одобрение:

'Порой судьба может жестоко обвести тебя вокруг пальца. Я затратил столько усилий, и на тебе, моя любимая обручилась с одним из редкосных придурков. Бывают случаи, когда нужно бороться. Но бывают такие, когда лучше смириться с тем, что всё пропало. Корабль уплыл и только дурак станет упираться. Но дело в том, что я всегда был дураком.'

'В ту ночь я понял, что зачастую тем, кого считают злыми и опасными, просто одиноко и не хватает приятного общения.'

Я не хочу много писать о том, что именно мне в нём понравилось. Потому что не хочу этого расплескать. Пусть храниться во мне - в моей памяти и сердце :)

<><  <><  <><  300  ><>  ><>  ><>

без всяких там чего-либо или, просто мысли

И так, без всякого нытья и сожаления, три недели назад, сдавая обратно в магазин один раз обутые полусапожки, я поняла, что обувь в моей жизни, как и мужчины, сложно найти, легко потерять.
Вообще, эти все мои мысли выше и те, что будут ниже, действительно больше относятся к обуви и обувным магазинам. Вы не представляете, как сложно мне найти подходящую обувь.
У меня 41й размер, как люблю говорить, совсем не Золушкин. И почему-то, вот именно он всегда в дефиците. Нет, ну вы скажете, да ладно, при наших то магазинах сейчас, выбор какой хочешь. А нет! Вот именно те фасоны, которые мне нравятся, чаще всего, максимум, имеются до 40го размера, и то, маломерки! Такое впечатление, что у обувных фабрик есть гост: все нормальные, симпатичные фасоны шьем только до 40го, а лучше до 39, чтоб все, у кого 41, хорошенько потрудились и помучались, прежде чем найдут что-то адекватное.
Конечно, есть ещё такая вероятность, что я просто не умею искать. Да, очень даже может быть. Но тут уж, как говорится, кто мне доктор.
Мне нужен ментор, который меня научит замечать и покупать подходящую обувь. Хотя, знаете, я тут думаю, наверно не всё так плохо. Например, летнюю всегда найти проще. Тут, конечно, мастера не скупятся на разнообразие. А вот зимняя...
Короче говоря.
Надеюсь, потепление уже скоро. И можно будет прекратить эти совершенно дурацкие, выматывающие поиски. Это ужасно, тратить столько времени в магазине и не получать никаких результатов.
Люблю когда, вот так, пришёл, увидел и купил! Такие покупки бывают редко. Но это, всегда самые любимые покупки. Потому что с лёгким сердцем покупаешь, даже если и дорого. Знаешь, что будет тебе эта вещь служить хорошо и долго и ещё и приятно будет.

двадцать седьмое марта

Сегодня в полдень я шла на работу, опаздывала (что не ново в моей жизни). Боюсь, я не могу избавиться от этой привычки, по крайне мере, сейчас. Я очень, очень не люблю чувство опоздания. Это так странно, не люблю, а всё равно опаздываю. И столько всего было упущено из-за этого. И каждый раз я иду и думаю о тех отговорках, которые способствуют этому. Понимаю, что все они и правда - не более, чем отговорки. Об этом можно написать не один пост, поставить стотыщьраз цели, вроде "не опаздывать", "не опаздывать тридцать дней", "делать всё, чтоб не опоздать" и так далее, и это всё-равно не поможет. Вот честно, не поможет ни капли. Как заядлый опаздоголик, могу с уверенностью об этом заявить.  Но, смиряться я не собираюсь. И для себя, я всё равно поставлю цели.
А пост вообще не о том. Просто длинный эпилог.
Пост о том, что радоваться надо всегда, находить для этого поводы и причины. Тогда мир обязательно поворачивается к тебе своей большой и красивой и радостной стороной медали.
Сегодня, во время того, как я опаздывала, я сердилась на себя, а потом увидела синичек...они меня и порадовали))) ерунда какая)
Я решила запомнить, как они весело чирикали, и "взять с собой" этот звук. Потом, сразу же, я увидела зелёные почки на кустах, и они меня тоже порадовали - пришла весна, новое вдохновение, новые силы, новая волна. А потом, сразу же, услышала, как кричит какая-то птица, и это было точь в точь, как это было в детстве на озере, на даче. И сразу вспомнилось, как легко и беззаботно тогда мечталось, и все мечты были возможными и воплощаемыми.
С такими чувствами я и дошла до работы. Пережив, конечно же, пятиминутный позор опоздания, но чувства были приятными и светлыми. Потому, что так я выбрала чувствовать себя сегодня))

P.S.:
для отчетности старой рубрики "по слову":

синички
чириканье
веточки
зелёные почки на кусте
крик птицы
воспоминания
детство
озеро
мечты
беззаботность
улыбка
))

про шовкопрядів та їх слова-ковдри

і ще трошки,...
щоб не забути))
Як же чудово, що у світі існують письменники та письменниці.
Їх дуже багато і усі різні. На будь який смак.
Вони, як шовкопряди, - ткуть прекрасні тканини-ковдри з хвилюючих слів,
і якщо та ковдра до вподоби тобі, то можна її просто взяти, і мовчки вкритися нею,
прочитавши вірш чи оповідь. І тоді, знайшовши відгук на ті слова у своїй душі,
розділити на якийсь час свої тривоги з тим шовкопрядом, який зробив ту ковдру. І стає легше.
І відчуваєш, що ти не один.

Ліна Костенко

Який важкий, який ласкавий погляд,
Які повільні зважені слова!
Один якийсь малесенький недогляд -
Жагучий смуток душу залива.
А день як день. Розмова розумова.
І раптом очі – вибухом стихій.
Ти хто такий – зальотник, Казанова?
Чи той, єдиний, той на світі мій?
Ці дивні очі, келихи трутизни,
настояні на сонці і журбі.
Чого шукаєш – флірту чи вітчизни?
Навіщо так? Мені ж не по собі.
Як п’ятиборців, погляди розводжу.
Перемогла, не знаю, чи здаюсь.
Минають дні... Забуть тебе не можу.
Минають дні... Згадать тебе боюсь.

падающая звезда vs птица подсвеченная фарами

Идя сегодня домой, я смотрела на небо и увидела падающую звезду.
Обычно, хоть это и редко происходит, время будто замедляется, либо, просто мозг уставший и не успевает сообразить, что именно происходит. Тот факт, что падала звезда, я осознала уже после того, как это произошло, и уже после этого осознания ОСОЗНАЛАА ещё и то, что можно было бы загадать желание. По детской наивности, подумала, - ну блииин, ну ведь можно было бы загадать что-нибудь эдакое, особенное, а момент уже прошел. Но и это не самое обидное. Хуже то, что я не знаю, что я хочу загадать. Каждый раз. И когда это происходит, я чувствую себя как Бастиан из Бесконечной книги: "Бастиан был ошеломлен. Однако именно потому, что возможности оказались бесконечными, ему в голову не приходило ни одного желания." Загадать можно всё, что угодно, всё, чего душа пожелает (ну, типа якобы это сбудется, и это не маловероятно, так как, слегка проверенно на личном опыте), но почему то, я не знаю. Может, падающая звезда, это всего лишь намёк на то, что мне надо определиться, чего я хочу? Поработать над этим как следует, сосредоточиться. Но ведь настоящее, истинное желание не придумывается, оно рождается где-то там, в глубине души. Оно похоже на голод. Только приятнее. А вот и разгадка! Наверно, когда я уж совсееем проголодаюсь, я и пойму, чего же я хочу. Я буду идти и увижу, да, так и будет, я увижу, чего я хочу)))
А пока, надо скорей пойти поспать хоть парочку часиков. Вот это желение у меня всегда самое искреннее, настоящее, легко рождающееся и не трудное, и, практически, легко выполнимое.

И вообще, может это не звезда была вовсе, а пролетающая птица, подсвеченная фарами машины, предположим, кто знает, никто..
но больше, всё же, похоже было на звезду..
так интереснее)))

привет Амели. давно не виделись)

"Удача — как велогонка тур де Франс, промчится, словно ее и не было совсем."

новая рубрика в блоге

Родилась новая рубрика под, возможно, избитым но правдивым названием -"Тот неловкий момент" )))
Она родилась вчера.
Меня на неё вдохновил один сотрудник. Я стояла у зеркала и поправляла волосы, он проходил мимо очень быстро и, поравнявшись со мной, заметил и очень радостно, чрезмерно даже, приветливо поздоровался))) даже назвал по имени, даже по моему имени))
Но, неловкость момента в том, что он меня спутал с другой Наташей, на которую, чем-то, мельком похожа)) И неловкость момента, так же, была в том, что я сразу поняла, что он перепутал.
Он то быстро убежал дальше, а я так и осталась с этим моментом на целый день, размышляя, почему всё так)

инстинкт рептилии или песня-река в сердце

Иногда, в жизни начинают происходит события, (совсем не обязательно плохие, напротив), при которых хочется застыть, как рептилия..как хамелеон или игуана, или кто бы то ни был, кто так застывает. В таком полушаге, подняв лапку.
Застыть, чтоб не спугнуть что-то хорошее, что начинает входить в твою жизнь.
Либо застыть, чтоб не сделать лишних движений, чтоб всё не испортит на корню. Чтоб понять, на сколько судьбоносный этот момент.
Вся наша жизнь, это совокупность последствий, после принятых решений. Есть доля судьбы в том, где мы рождаемся, в каких семьях, чему научены. А всё дальнейшее, что с нами происходит, зависит лишь от того, какое решение мы принимаем.
Но, чёрт возьми, иногда так сложно это сделать.
Так много путей и дорог, вероятностей и теорий. Вариантов. Наверно, я слишком часто сосредоточена на том, "а что же будет дальше?". А вот не известно.
Надо просто взять и решить, что ты хочешь и сделать это. Решиться на это. Следовать велению своего сердца. Не заглушать его. И не соглашаться на меньшее.
А если ты не ошибся, и последовал за своей мечтой, за своим сердцем, то душа начинает играть песню, которая похожа на бурную реку, словно прорывается дамба. А если это не то, то вырастает глухая стена. И ничего за ней не слышно,..и не видно..и вообще, всё останавливается...
Иногда и, особенно, сейчас, я чувствую такую песню, но пока что она бурлит на одном месте, и не может вырваться на волю, так как ей необходимо событие, которое высвободит её...а если вовремя её не высвободить,...то можно в очередной раз захлебнуться в ней...а потом снова ждать момента, когда же эта песня забурлить, польётся снова.

О людях

Некоторые люди скользят по твоей жизни, как капли воды по стеклу — так красиво наблюдать...
И не остаётся следов...

Некоторые же — алмазной гранью вырезают на жизни твоей узоры — и ты становишься совершенно другой, порой такие прекрасные узоры...
Но как же больно...

А кто-то просто проникает за стекло, садится рядом у твоих ног... И вы молчите...
И пахнет яблоками и дождём... А в душе вашей горит свеча.. (с)

Ще на згадку

Я не проста, але дуже відкрита людина. І мені це непросто не заважає, а навіть допомагає в житті. Чим більше в тебе секретів, брехні, двоякості чи масок — тим гірше.

Людині треба казати правду відразу, затиснути зуби і лупанути. От хтось дзвонить по телефону і задовбує. Я йому кажу зразу: “Чувак, ти мене задовбав. Я тебе переношу в папочку з мелодійною назвою “херня” і більше ніколи трубку не візьму”. І коли та херня дзвонить, в мене грає Шопен і я можу слухати то годинами. Чим довше тобі неприємно казати правду, тим той момент буде тяжчим, коли прийде. А таки прийде колись.

Сьогодні думаю про вечірній концерт. Купив нового навушника, бо старий порвав. Тепер думаю чи вони мене сьогодні не підведуть. Бо як в них нічого не чути — зразу зриваєш голос.

Вже давно розпрощався з думками: “Ой, в мене сьогодні болить голова — значить буде поганий концерт”. То нікого не інтересує. Якщо в тебе шмарклі, а ти що вийдеш і скажеш: “Люди, ви знаєте, в мене сьогодні соплі, розходьтеся по домам”. Такі думки не мають права закрадатися в голову.

Не пам’ятаю себе в упадку вже давно.

Може вивести з себе хамство. Тоді не можу себе переконати бути позитивним. Хтось когось посилає, а ти такий: “Ха-ха, життя прекрасне!”. Тому своє коло спілкування протягом якогось часу ретельно почистив. Тепер в ньому лишилося чоловік 50, від яких не очікую бруду.

Ніхто не приходить із шоу-бізнесу до мене додому на каву просто так. Напевно, що Пономарьов, але він давно в мене не був і ще пару чоловік. Може, ми і зідзвонюємося з кимсь не по роботі типу “привіт, як справи?”. І це не тому, що я нікого не хочу пускати до себе. А тому, що різні інтереси і вподобання. Нема про що говорити.

Дуже не люблю питання “Ну, що, є концерти?”. Взяв би витягнув отак мухобойку і по чолу “трісь”.

Могилевська дзвонила пару годин тому. Хоче “Шанс” відновити. А чому програму зняли, це питання ближче до Кондратюка. Думаю, це такі війни олігархів. Канал переходив з рук в руки і хтось комусь пхав палки в колеса. Ще комусь могла бути вигідна така диверсія на національному рівні.

На жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Може, хіба на заході. На радіо крутять тоді, як всі сплять. Парадокс і ганебна ситуація. Тому молоді люди шукають собі кумира не в своїй країні. А то для нас вже гайка. Української мови має бути повно. Тоді її захочеться вивчити. Я вивчив польську мову і її мені ніхто не нав’язував. Я просто захотів вивчити і знати, про що співається в текстах тих кльових пісень. Я знаю її без акценту. А в нас така ідіотська політика, що мову нав’язують. І в тих людей, які нею не розмовляють, вона викликає як мінімум дискомфорт.

В українській літературі можна читати напевно десять авторів із 50. Решту пишуть таку муть, що неможливо прочитати більше трьох сторінок. Я відмовився бути в журі одного літературного конкурсу, тому що всі ті книжки, які прийшли на огляд, не міг дочитати навіть до 20-ої сторінки.

Люблю читати, хоч вже не такий літературний гурман. Є ще така письменниця Марія Левицька. Побачив її англомовну книжку в книжковому кіоску аеропорту Будапешта. Вона емігрантка. Вона бестселери пише “Коротка історія тракторів українською”. Я от зараз читаю і можна ноги обпісяти із сміху. А тут її десь чули? Її книжка перекладена на 26 мов, а українською неможливо знайти. Чувіха відома на цілий світ, а ми про неї нічого не знаємо.

На російській спокійно говорю. Не маю ніякого упередження щодо цієї мови.

Після тижневого вояжу по Англії поняв, що англійської не знаю. А тут ходив розказував, що знаю. Газети читаю, дивлюся телік, нічого не розумію і людей не розумію. Офігеть! По п’ять разів просив говорити повільніше. В Америці з цим інакше.

Колись мені часто давали поради. Я не прислуховувався, бо був дурний. А тепер не прислуховуюсь, бо вже мудрий. Тоді тратив час на то, шоб обламати собі роги. Тепер заставляю себе прислухатися до порад людей, які досягли більше чим я.

Мама моя колись дала мені пораду: “Андрійку, чим ти менше будеш мати вільного часу в дитинстві, тим більше матимеш його, як станеш дорослим”. Я сприйняв це через сльози, кров і піт. То діло перейшло не то шо в охоту вчитися, а просто щоб не було скандалів вдома. Бо тільки отримував трійку, в мене був такий скандал, що ходив пішки по потолку. В мене кидали тапочки, я стояв на якомусь гороху чи гречці колінами в куті. Але все-таки батьки змогли вселити, що треба пахати для того, щоб вимагати потім щось від життя.

Люблю пахати і отримувати кайф з того. Відчуваю дискомфорт на відпочинку. На третій день на морі вже тягне досліджувати якісь корчі.

Доньку виховую інакше, ніж виховували мене. Нема фізичного примусу. Може, тому що вона дівчинка, а не пацан. Бо пацана треба лупити.

Я був недобрий син всередині, бо мав супротив до батьків. Він пропав в мене в 30 років. Запізно. Злості до батьків немає бути.

Не думаю про свої досягнення. А то буде: “Ааа, в мене є найбільше досягнення, куплю собі папіроси і поїду на Балі”.

Переживаю, коли в голову не приходять ідеї. Обана, за два місяці я не написав нічого путнього.

Марксизм гірше за боткіна. Ця хвороба людину з’їсть.

Більше нічого не вмію, як римфувати слова і під музику викладати якісь ідеї. Часом вони мудрі і глибокі, а часом поверхневі і ржачні. Але в них завжди є суть.

Наші пісні не є сезонним продуктом. За останні роки наші альбоми виходять набагато більшими тиражами, ніж попередні. Видно, Боженько на світі є. Бо чим більше ти пахаєш і вкладає душі, тим більше воно потім тобі віддається.

Вірю, що є якась вища сила. Багато читав по антропології, звідки то всьо взялося. В мене ніяк не вкладається в голові, як могло із всесвітнього океану стільки видів життя утворитися і інтелект людини. Може, початок цивілізації виглядав як експеримент: завезли якісь дядьки на цю планету чувачків і заселили. Є куча доказів таких високоцивілізованих давніх проявів життя. Мая, ацтеки.

Наша православна церква запримітивна і застаріла. Я там і п’яти хвилин не можу просидіти. Мене ті дядьки з тими пузами в тих рясах вганяють якусь таку тугу невимовну. От католицька розвивається в ногу з часом. І протестанти мені подобаються. Вони такі віддані релігії і не вдаються в то напищення храму.

Скорше ящірка стане змією, тюлень може стати дельфіном, ніж в мавпи розвинеться інтелект. В армії асистував одному хірургу на операціях і бачив, як виглядає мозок. І я собі ніяк не можу уявити, щоб мавпа взяла камінь і примотала до нього палку. Мозок не може так спрогресувати.

В п’ять років відпочивав в Болгарії з батьками. І там Нікіта Міхалков грав з якимось чуваком в теніс. Я подавав їм м’ячики. За це мені дали 10 марок. Купив собі Kinder Surprise, який зненавидів і шоколадку Тoblerone, яку абажаю до сьогодні. Мої дівки знають, чим мене можна розчулити.

Я не герой точно. Те, що сміливо для мене — для інших смішно.

Пару разів в армії були такі випадки, що думав всьо, каюк. Ми полетіли на ліквідацію наслідків землетрусу у вірменське містечко Спітак (у 1988 році за 30 секунд землетрус повністю знищив місто, – “Країна”). Ми якраз сідали, як пару разів трухануло так, що всі подумали, що всьо. Літак аж із полоси з’їхав.

Літаю більше 90 разів на рік. В мене є всі ті картки, але я завжди забуваю дати їх на реєстрацію. Літати не боюся. Як має закінчиться життя, так і закінчиться.

Набагато цікавіше їздити туди, де люди ще не натоптали. Побувавши в Римі, і побачивши храм Сан Пьєтро, розумієш, що вже нічого крутішого на цій землі нема. Рим це таке місто, після якого вже перестаєш колекціонувати фотки “я на фоні Оболонської райради” чи я на фоні “Ейфелової вежі”. Рим перекреслює все.

Маленькою піщинкою у цьому світі відчув себе на безлюдному острові на Мальдівах. Острів завдовжки у 20 метрів і 30 в ширину. Мене там лишили на день самого. Піднявся шторм, той острів залило по коліна і я три години простояв в обнімку з пальмою. В мене з’явився синдром Робінзона Крузо. Дивишся на пальму: “О, пару кокосів є. До завтра точно потягну”.

Хотіти в цьому світі — взагалі велике щастя. Треба дякувати Боженьку, що ти ходиш на двох ногах і що в тебе нічого не болить. Не розумію тих, хто каже: “О, голова болить” чи “Не знаю в яких туфлях в театр іти”. Брав би мухобойку із другого боку по чолі. Сходіть в “Охматид” і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вони вже із тих списків викреслені.

Люди з села хвацькі. Якщо вони чують ту жилу, то з рук вже не випустять.

Якби не був патріотом, то вже давно звідси звалив би.

Проти системи боротися неможливо. Що я піду з рогаткою на танк? Читав, що в Греції набили міністра. Хтось собі уявляє, що таке можливо у нас?

Українці, як нація, не бійці. Україна — це така погранична держава, яка переходила з рук в руки. Австро-Угорщина, поляки, Росія. Ми постійно комусь належали. Той ген бійців чуть-чуть притих. Якщо тисячі українців сказати “ваша Україна — гавно”. Може, чоловік 10 по морді і дасть, а решта скажуть “Ну, да, гавно”.

В мене ужасна пам’ять. Вчора закінчив читати книжку Уілбура Сміта “Золота”. Вбий мене, але не пам’ятаю, як звати головного героя і що вони там робили.

Достоєвського перечитав тільки тому, щоб поняти за що ненавидів його в школі. Поняв, що на 20 років заскоро мені його рішили втулити. Я вже перед ним вибачився, що ненавидів все життя.

На першому місці в мене сім’я, однозначно. Пояснюю тим баранам, які не розуміють, що так є. Тільки сім’я готова тебе прийняти після самих ганебних твоїх вчинків в самому ганебному твоєму стані. Все друге, що появляється після сім’ї, ті другі браки, вони зачастую направлені на твій фінансовий стан. І ні в якому разі не на твій обвисший живіт, ні на сивину у твоїх висках. Вона красить, але тільки Клуні. На другому – обов’язково робота. Якщо ти не заробиш на роботі, то подорожі будуть не дальше магазину на Виноградарі за пивом “Поділ”. Всіх хануриків там знаю.

Я не показую, що в мене відбувається в сім’ї. Кожен візит журналістів додому то є під’єднана капельниця, яка не підкормлює, а розсмоктує. Сім’я — то дуже інтимна штука. Тому і є інтимні відносини двох людей, які приховані від усіх інших. Бо якщо це перестає бути інтимом, ти починаєш його собі десь шукати, щоб мати все-таки то сховане від усіх.

Ще в молодих роках попав на якісь тусівки і поняв, що нічого позитивного не візьмеш з толпи халявщиків, які прийшли задурно набухатися. А потім виходять на вулицю і поняття ніхто немає, що то за презентація і чого була.

Реалізуватися у житті значить знати, все, що ти зробив, то не 100 процентів фігні. Щоб було пару моментів, за які тобі нестидно. Хату збудував — вже круто. Посадив дерево, народив сина. Але щоб син був якийсь не Чікатіло. Синів можна до фіга мати. Зробиш футбольну команду маньяків. Будуть бігати всіх кромсати ножицями.

Маю багато кумирів. Схиляю голову перед Клуні. Він такий стриманий. Джеймс Стонтон – чувак, на якого хочеться бути подібним любому нормальному пацану. Він дуже кльово виглядає і б’ється. В музичному плані маса і більшість із них удвічі молодші за мене.

Останнім часом на Заході появилося стільки музикантів, від яких просто волосся рухається на плечах.

Люблю гламур, але не псевдогламур. Гламур — коли всьо натуральне. А псевдо, коли в людини в голові нема нічого, а він собі фіолєтові бантікі на сандалі прив’язав і пару Сваровськи на цицьки приклеїв.

Люблю гламур Сальвадора Далі, Шанель, Вів’єн Вествуд, хоч вона і панкуха була. Але в її речах не встидаються ходити мільйонери і зірки.

Мають бути таланти і має бути наука. А не так, чуваків вигнали із хімії і фізики, а вони рішили “так, буду я стилістом”.

Пропонували знятися в якигось серіалах. Я кажу: “Люди, з’їжте той сценарій і нікому не розказуйте, що ви їх присилали”.

Наймудріша людина в моєму житті спить зліва від мене. Це моя дружина. Якщо вона захоче — сама покажеться. Але я ціную те, що вона не хоче бути портретом на обкладинці журналу.

В мене таке враження, що я всіх знаю і мене всі знають. Вийдеш на заправці якогось Миргороду і тут такі “О, а де ваш Hammer”. Я кажу заржавів, або показую на Smart і кажу: “Всох”.

В мене є один костюм в гардеробі. Мені його купив Кондратюк на фінал “Шансу”. Сказав: “Чувак, має бути костюм”. Я йому кажу: “Хочеш, давай, в мене нема”. В костюмі в мене стабільний вихід раз в рік. Кожен раз, коли його везу думаю: “Блін, а вдруг я поправився”. І було вже пару раз вже таке, що я із незащіпленими штанами, шнурком зв’язав, піджаком прикрив. Слава Богу, вернувся у свою форму. Тому можна мене в костюмі ще кудись запросити.

Зараз я виглядаю таким мудрим Кузьмою, який сидить вдома ні фіга не робить, а тільки харкає через вікно на всіх.

Коло моїх друзів — звичайні люди. Один продає зерно — Петя. Простий хлопець із села Полтавської області. Другий Андрій — стоматолог. Жорік — просто кльовий чувак. Один будівельник. Другий меблі стругає.

В рік маю до 100 концертів, тобто кожних два-три дні концерт. В середньому 8-12 на місяць.

Останнім часом повилазили всякі болячки зв’язані з легковажним ставленням до життя. Якісь грижі в шиї. Причому та грижа почала вже так боліти, що вже рука відніматися почала. Спочатку думав: “Так, то не я, то не в мене болить”. А коли одного ранку рука вже окремо від тебе лежить, поняв, що треба щось робити. І найшовся моментально час, коли треба себе спасати. Зараз щоранку по 15 хвилин роблю гімнастику. По кілометру плаваю у басейні.

Програмні директори радіостанції постійно називають мою музику неформатом. Я 20 років в тому болоті колупаюся і можу сказати, що троє-четверо людей відноситься адекватно до того, що я роблю. А принесеш їм щось легше скажуть: “Ну, Кузьміч, тобі ж не личить такі пісні писати”.

В нас із донькою дуже демократичні відносини. Ні я, ні вона, ні її друзі не ведуть себе так, що я чимсь відрізняюся від її батьків. Бо я нічим не відрізняюся.