привет Амели. давно не виделись)

"Удача — как велогонка тур де Франс, промчится, словно ее и не было совсем."

новая рубрика в блоге

Родилась новая рубрика под, возможно, избитым но правдивым названием -"Тот неловкий момент" )))
Она родилась вчера.
Меня на неё вдохновил один сотрудник. Я стояла у зеркала и поправляла волосы, он проходил мимо очень быстро и, поравнявшись со мной, заметил и очень радостно, чрезмерно даже, приветливо поздоровался))) даже назвал по имени, даже по моему имени))
Но, неловкость момента в том, что он меня спутал с другой Наташей, на которую, чем-то, мельком похожа)) И неловкость момента, так же, была в том, что я сразу поняла, что он перепутал.
Он то быстро убежал дальше, а я так и осталась с этим моментом на целый день, размышляя, почему всё так)

инстинкт рептилии или песня-река в сердце

Иногда, в жизни начинают происходит события, (совсем не обязательно плохие, напротив), при которых хочется застыть, как рептилия..как хамелеон или игуана, или кто бы то ни был, кто так застывает. В таком полушаге, подняв лапку.
Застыть, чтоб не спугнуть что-то хорошее, что начинает входить в твою жизнь.
Либо застыть, чтоб не сделать лишних движений, чтоб всё не испортит на корню. Чтоб понять, на сколько судьбоносный этот момент.
Вся наша жизнь, это совокупность последствий, после принятых решений. Есть доля судьбы в том, где мы рождаемся, в каких семьях, чему научены. А всё дальнейшее, что с нами происходит, зависит лишь от того, какое решение мы принимаем.
Но, чёрт возьми, иногда так сложно это сделать.
Так много путей и дорог, вероятностей и теорий. Вариантов. Наверно, я слишком часто сосредоточена на том, "а что же будет дальше?". А вот не известно.
Надо просто взять и решить, что ты хочешь и сделать это. Решиться на это. Следовать велению своего сердца. Не заглушать его. И не соглашаться на меньшее.
А если ты не ошибся, и последовал за своей мечтой, за своим сердцем, то душа начинает играть песню, которая похожа на бурную реку, словно прорывается дамба. А если это не то, то вырастает глухая стена. И ничего за ней не слышно,..и не видно..и вообще, всё останавливается...
Иногда и, особенно, сейчас, я чувствую такую песню, но пока что она бурлит на одном месте, и не может вырваться на волю, так как ей необходимо событие, которое высвободит её...а если вовремя её не высвободить,...то можно в очередной раз захлебнуться в ней...а потом снова ждать момента, когда же эта песня забурлить, польётся снова.

О людях

Некоторые люди скользят по твоей жизни, как капли воды по стеклу — так красиво наблюдать...
И не остаётся следов...

Некоторые же — алмазной гранью вырезают на жизни твоей узоры — и ты становишься совершенно другой, порой такие прекрасные узоры...
Но как же больно...

А кто-то просто проникает за стекло, садится рядом у твоих ног... И вы молчите...
И пахнет яблоками и дождём... А в душе вашей горит свеча.. (с)

Ще на згадку

Я не проста, але дуже відкрита людина. І мені це непросто не заважає, а навіть допомагає в житті. Чим більше в тебе секретів, брехні, двоякості чи масок — тим гірше.

Людині треба казати правду відразу, затиснути зуби і лупанути. От хтось дзвонить по телефону і задовбує. Я йому кажу зразу: “Чувак, ти мене задовбав. Я тебе переношу в папочку з мелодійною назвою “херня” і більше ніколи трубку не візьму”. І коли та херня дзвонить, в мене грає Шопен і я можу слухати то годинами. Чим довше тобі неприємно казати правду, тим той момент буде тяжчим, коли прийде. А таки прийде колись.

Сьогодні думаю про вечірній концерт. Купив нового навушника, бо старий порвав. Тепер думаю чи вони мене сьогодні не підведуть. Бо як в них нічого не чути — зразу зриваєш голос.

Вже давно розпрощався з думками: “Ой, в мене сьогодні болить голова — значить буде поганий концерт”. То нікого не інтересує. Якщо в тебе шмарклі, а ти що вийдеш і скажеш: “Люди, ви знаєте, в мене сьогодні соплі, розходьтеся по домам”. Такі думки не мають права закрадатися в голову.

Не пам’ятаю себе в упадку вже давно.

Може вивести з себе хамство. Тоді не можу себе переконати бути позитивним. Хтось когось посилає, а ти такий: “Ха-ха, життя прекрасне!”. Тому своє коло спілкування протягом якогось часу ретельно почистив. Тепер в ньому лишилося чоловік 50, від яких не очікую бруду.

Ніхто не приходить із шоу-бізнесу до мене додому на каву просто так. Напевно, що Пономарьов, але він давно в мене не був і ще пару чоловік. Може, ми і зідзвонюємося з кимсь не по роботі типу “привіт, як справи?”. І це не тому, що я нікого не хочу пускати до себе. А тому, що різні інтереси і вподобання. Нема про що говорити.

Дуже не люблю питання “Ну, що, є концерти?”. Взяв би витягнув отак мухобойку і по чолу “трісь”.

Могилевська дзвонила пару годин тому. Хоче “Шанс” відновити. А чому програму зняли, це питання ближче до Кондратюка. Думаю, це такі війни олігархів. Канал переходив з рук в руки і хтось комусь пхав палки в колеса. Ще комусь могла бути вигідна така диверсія на національному рівні.

На жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Може, хіба на заході. На радіо крутять тоді, як всі сплять. Парадокс і ганебна ситуація. Тому молоді люди шукають собі кумира не в своїй країні. А то для нас вже гайка. Української мови має бути повно. Тоді її захочеться вивчити. Я вивчив польську мову і її мені ніхто не нав’язував. Я просто захотів вивчити і знати, про що співається в текстах тих кльових пісень. Я знаю її без акценту. А в нас така ідіотська політика, що мову нав’язують. І в тих людей, які нею не розмовляють, вона викликає як мінімум дискомфорт.

В українській літературі можна читати напевно десять авторів із 50. Решту пишуть таку муть, що неможливо прочитати більше трьох сторінок. Я відмовився бути в журі одного літературного конкурсу, тому що всі ті книжки, які прийшли на огляд, не міг дочитати навіть до 20-ої сторінки.

Люблю читати, хоч вже не такий літературний гурман. Є ще така письменниця Марія Левицька. Побачив її англомовну книжку в книжковому кіоску аеропорту Будапешта. Вона емігрантка. Вона бестселери пише “Коротка історія тракторів українською”. Я от зараз читаю і можна ноги обпісяти із сміху. А тут її десь чули? Її книжка перекладена на 26 мов, а українською неможливо знайти. Чувіха відома на цілий світ, а ми про неї нічого не знаємо.

На російській спокійно говорю. Не маю ніякого упередження щодо цієї мови.

Після тижневого вояжу по Англії поняв, що англійської не знаю. А тут ходив розказував, що знаю. Газети читаю, дивлюся телік, нічого не розумію і людей не розумію. Офігеть! По п’ять разів просив говорити повільніше. В Америці з цим інакше.

Колись мені часто давали поради. Я не прислуховувався, бо був дурний. А тепер не прислуховуюсь, бо вже мудрий. Тоді тратив час на то, шоб обламати собі роги. Тепер заставляю себе прислухатися до порад людей, які досягли більше чим я.

Мама моя колись дала мені пораду: “Андрійку, чим ти менше будеш мати вільного часу в дитинстві, тим більше матимеш його, як станеш дорослим”. Я сприйняв це через сльози, кров і піт. То діло перейшло не то шо в охоту вчитися, а просто щоб не було скандалів вдома. Бо тільки отримував трійку, в мене був такий скандал, що ходив пішки по потолку. В мене кидали тапочки, я стояв на якомусь гороху чи гречці колінами в куті. Але все-таки батьки змогли вселити, що треба пахати для того, щоб вимагати потім щось від життя.

Люблю пахати і отримувати кайф з того. Відчуваю дискомфорт на відпочинку. На третій день на морі вже тягне досліджувати якісь корчі.

Доньку виховую інакше, ніж виховували мене. Нема фізичного примусу. Може, тому що вона дівчинка, а не пацан. Бо пацана треба лупити.

Я був недобрий син всередині, бо мав супротив до батьків. Він пропав в мене в 30 років. Запізно. Злості до батьків немає бути.

Не думаю про свої досягнення. А то буде: “Ааа, в мене є найбільше досягнення, куплю собі папіроси і поїду на Балі”.

Переживаю, коли в голову не приходять ідеї. Обана, за два місяці я не написав нічого путнього.

Марксизм гірше за боткіна. Ця хвороба людину з’їсть.

Більше нічого не вмію, як римфувати слова і під музику викладати якісь ідеї. Часом вони мудрі і глибокі, а часом поверхневі і ржачні. Але в них завжди є суть.

Наші пісні не є сезонним продуктом. За останні роки наші альбоми виходять набагато більшими тиражами, ніж попередні. Видно, Боженько на світі є. Бо чим більше ти пахаєш і вкладає душі, тим більше воно потім тобі віддається.

Вірю, що є якась вища сила. Багато читав по антропології, звідки то всьо взялося. В мене ніяк не вкладається в голові, як могло із всесвітнього океану стільки видів життя утворитися і інтелект людини. Може, початок цивілізації виглядав як експеримент: завезли якісь дядьки на цю планету чувачків і заселили. Є куча доказів таких високоцивілізованих давніх проявів життя. Мая, ацтеки.

Наша православна церква запримітивна і застаріла. Я там і п’яти хвилин не можу просидіти. Мене ті дядьки з тими пузами в тих рясах вганяють якусь таку тугу невимовну. От католицька розвивається в ногу з часом. І протестанти мені подобаються. Вони такі віддані релігії і не вдаються в то напищення храму.

Скорше ящірка стане змією, тюлень може стати дельфіном, ніж в мавпи розвинеться інтелект. В армії асистував одному хірургу на операціях і бачив, як виглядає мозок. І я собі ніяк не можу уявити, щоб мавпа взяла камінь і примотала до нього палку. Мозок не може так спрогресувати.

В п’ять років відпочивав в Болгарії з батьками. І там Нікіта Міхалков грав з якимось чуваком в теніс. Я подавав їм м’ячики. За це мені дали 10 марок. Купив собі Kinder Surprise, який зненавидів і шоколадку Тoblerone, яку абажаю до сьогодні. Мої дівки знають, чим мене можна розчулити.

Я не герой точно. Те, що сміливо для мене — для інших смішно.

Пару разів в армії були такі випадки, що думав всьо, каюк. Ми полетіли на ліквідацію наслідків землетрусу у вірменське містечко Спітак (у 1988 році за 30 секунд землетрус повністю знищив місто, – “Країна”). Ми якраз сідали, як пару разів трухануло так, що всі подумали, що всьо. Літак аж із полоси з’їхав.

Літаю більше 90 разів на рік. В мене є всі ті картки, але я завжди забуваю дати їх на реєстрацію. Літати не боюся. Як має закінчиться життя, так і закінчиться.

Набагато цікавіше їздити туди, де люди ще не натоптали. Побувавши в Римі, і побачивши храм Сан Пьєтро, розумієш, що вже нічого крутішого на цій землі нема. Рим це таке місто, після якого вже перестаєш колекціонувати фотки “я на фоні Оболонської райради” чи я на фоні “Ейфелової вежі”. Рим перекреслює все.

Маленькою піщинкою у цьому світі відчув себе на безлюдному острові на Мальдівах. Острів завдовжки у 20 метрів і 30 в ширину. Мене там лишили на день самого. Піднявся шторм, той острів залило по коліна і я три години простояв в обнімку з пальмою. В мене з’явився синдром Робінзона Крузо. Дивишся на пальму: “О, пару кокосів є. До завтра точно потягну”.

Хотіти в цьому світі — взагалі велике щастя. Треба дякувати Боженьку, що ти ходиш на двох ногах і що в тебе нічого не болить. Не розумію тих, хто каже: “О, голова болить” чи “Не знаю в яких туфлях в театр іти”. Брав би мухобойку із другого боку по чолі. Сходіть в “Охматид” і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вони вже із тих списків викреслені.

Люди з села хвацькі. Якщо вони чують ту жилу, то з рук вже не випустять.

Якби не був патріотом, то вже давно звідси звалив би.

Проти системи боротися неможливо. Що я піду з рогаткою на танк? Читав, що в Греції набили міністра. Хтось собі уявляє, що таке можливо у нас?

Українці, як нація, не бійці. Україна — це така погранична держава, яка переходила з рук в руки. Австро-Угорщина, поляки, Росія. Ми постійно комусь належали. Той ген бійців чуть-чуть притих. Якщо тисячі українців сказати “ваша Україна — гавно”. Може, чоловік 10 по морді і дасть, а решта скажуть “Ну, да, гавно”.

В мене ужасна пам’ять. Вчора закінчив читати книжку Уілбура Сміта “Золота”. Вбий мене, але не пам’ятаю, як звати головного героя і що вони там робили.

Достоєвського перечитав тільки тому, щоб поняти за що ненавидів його в школі. Поняв, що на 20 років заскоро мені його рішили втулити. Я вже перед ним вибачився, що ненавидів все життя.

На першому місці в мене сім’я, однозначно. Пояснюю тим баранам, які не розуміють, що так є. Тільки сім’я готова тебе прийняти після самих ганебних твоїх вчинків в самому ганебному твоєму стані. Все друге, що появляється після сім’ї, ті другі браки, вони зачастую направлені на твій фінансовий стан. І ні в якому разі не на твій обвисший живіт, ні на сивину у твоїх висках. Вона красить, але тільки Клуні. На другому – обов’язково робота. Якщо ти не заробиш на роботі, то подорожі будуть не дальше магазину на Виноградарі за пивом “Поділ”. Всіх хануриків там знаю.

Я не показую, що в мене відбувається в сім’ї. Кожен візит журналістів додому то є під’єднана капельниця, яка не підкормлює, а розсмоктує. Сім’я — то дуже інтимна штука. Тому і є інтимні відносини двох людей, які приховані від усіх інших. Бо якщо це перестає бути інтимом, ти починаєш його собі десь шукати, щоб мати все-таки то сховане від усіх.

Ще в молодих роках попав на якісь тусівки і поняв, що нічого позитивного не візьмеш з толпи халявщиків, які прийшли задурно набухатися. А потім виходять на вулицю і поняття ніхто немає, що то за презентація і чого була.

Реалізуватися у житті значить знати, все, що ти зробив, то не 100 процентів фігні. Щоб було пару моментів, за які тобі нестидно. Хату збудував — вже круто. Посадив дерево, народив сина. Але щоб син був якийсь не Чікатіло. Синів можна до фіга мати. Зробиш футбольну команду маньяків. Будуть бігати всіх кромсати ножицями.

Маю багато кумирів. Схиляю голову перед Клуні. Він такий стриманий. Джеймс Стонтон – чувак, на якого хочеться бути подібним любому нормальному пацану. Він дуже кльово виглядає і б’ється. В музичному плані маса і більшість із них удвічі молодші за мене.

Останнім часом на Заході появилося стільки музикантів, від яких просто волосся рухається на плечах.

Люблю гламур, але не псевдогламур. Гламур — коли всьо натуральне. А псевдо, коли в людини в голові нема нічого, а він собі фіолєтові бантікі на сандалі прив’язав і пару Сваровськи на цицьки приклеїв.

Люблю гламур Сальвадора Далі, Шанель, Вів’єн Вествуд, хоч вона і панкуха була. Але в її речах не встидаються ходити мільйонери і зірки.

Мають бути таланти і має бути наука. А не так, чуваків вигнали із хімії і фізики, а вони рішили “так, буду я стилістом”.

Пропонували знятися в якигось серіалах. Я кажу: “Люди, з’їжте той сценарій і нікому не розказуйте, що ви їх присилали”.

Наймудріша людина в моєму житті спить зліва від мене. Це моя дружина. Якщо вона захоче — сама покажеться. Але я ціную те, що вона не хоче бути портретом на обкладинці журналу.

В мене таке враження, що я всіх знаю і мене всі знають. Вийдеш на заправці якогось Миргороду і тут такі “О, а де ваш Hammer”. Я кажу заржавів, або показую на Smart і кажу: “Всох”.

В мене є один костюм в гардеробі. Мені його купив Кондратюк на фінал “Шансу”. Сказав: “Чувак, має бути костюм”. Я йому кажу: “Хочеш, давай, в мене нема”. В костюмі в мене стабільний вихід раз в рік. Кожен раз, коли його везу думаю: “Блін, а вдруг я поправився”. І було вже пару раз вже таке, що я із незащіпленими штанами, шнурком зв’язав, піджаком прикрив. Слава Богу, вернувся у свою форму. Тому можна мене в костюмі ще кудись запросити.

Зараз я виглядаю таким мудрим Кузьмою, який сидить вдома ні фіга не робить, а тільки харкає через вікно на всіх.

Коло моїх друзів — звичайні люди. Один продає зерно — Петя. Простий хлопець із села Полтавської області. Другий Андрій — стоматолог. Жорік — просто кльовий чувак. Один будівельник. Другий меблі стругає.

В рік маю до 100 концертів, тобто кожних два-три дні концерт. В середньому 8-12 на місяць.

Останнім часом повилазили всякі болячки зв’язані з легковажним ставленням до життя. Якісь грижі в шиї. Причому та грижа почала вже так боліти, що вже рука відніматися почала. Спочатку думав: “Так, то не я, то не в мене болить”. А коли одного ранку рука вже окремо від тебе лежить, поняв, що треба щось робити. І найшовся моментально час, коли треба себе спасати. Зараз щоранку по 15 хвилин роблю гімнастику. По кілометру плаваю у басейні.

Програмні директори радіостанції постійно називають мою музику неформатом. Я 20 років в тому болоті колупаюся і можу сказати, що троє-четверо людей відноситься адекватно до того, що я роблю. А принесеш їм щось легше скажуть: “Ну, Кузьміч, тобі ж не личить такі пісні писати”.

В нас із донькою дуже демократичні відносини. Ні я, ні вона, ні її друзі не ведуть себе так, що я чимсь відрізняюся від її батьків. Бо я нічим не відрізняюся.

Знайомство,...але аже заочне

Олександр Положинський

2 лютого о 15:35

Ранкова смс-ка викликала сумну усмішку - мовляв, є ж, певною мірою щасливі, люди, які у вирі роботи та інших життєвих подій дізнаються про погані новини з запізненням майже на тиждень. "Ти про Андрія чув? Це правда, чи є надія на фейк", - я ж думав, це про Андрія Лободу з "Хорти", який помер минулого вівторка. Про всяк випадок, перепитав. Виявилося, це про Кузьму - Андрія Кузьменка зі "Скрябіна". 
Доволі часто за останні кілька років у різних публічних розмовах мені доводилося наголошувати на тому, що зараз кожен концерт українського артиста чи колективу може виявитися останнім. Думаю, більшість людей такі слова сприймали з іронією - о, Положинський знову плачеться, знову ниє, знову всім незадоволений, б'є на жалість, нарікає, скаржиться. А я просто реально дивлюся на стан речей - "практикуючих" українських артистів стає все менше, виживати їм все важче, молодим пробиватися ще складніше, розпадаються, затихають, помирають, гинуть. 
Сьогодні я відмовляюся від інтерв'ю та коментарів - я не настільки близьким другом Андрія був, щоб мати право фігурувати в телевізійних сюжетах, як друг і колега. Колега - так, друг - ні. Можливо, просто тому, що рідко бачилися і не мали нагоди справді здружитися, можливо тому, що наші ритми та стилі життя мало в чому співпадали чи зближувалися. Та все ж я вирішив написати все це тут, бо, можливо, написане мною, виявиться для когось важливим. Чи цікавим.
З Кузьмою я познайомився в далекому 1995-му. "Тартака" тоді ще не було, Андрій давав інтерв'ю на радіо "Луцьк", де я вів одну з програм, тож познайомився він зі мною, як просто з хлопцем, який також щось робить на цьому радіо. З того часу нам не довелося знайомитися вдруге - він завжди мене впізнавав, хоч бачилися ми доволі рідко, й, переважно, випадково. Це вже потім, значно пізніше, ми мали в телефонах номери одне одного і я міг в будь-який час подзвонити йому, вели разом "ДСП-шоу" на "Європі Плюс", грали в одній команді у "Що? Де? Коли?", знімали кліпи на фоні однієї стіни, їздили на його "Секвої" на концерт "Відчинилося Життя" до Львова, слухали й обговорювали нові пісні одне одного, їли зупу в нього вдома, виступали на одній сцені й співали разом "Нікому То Не Треба". 
Є багато людей, які знають Андрія довше, краще, ближче. Я, за 20 років знайомства, не увійшов у коло його близьких друзів, але й ніколи не мав з ним жодного конфлікту чи непорозуміння. В часи чи моменти, коли Кузьму лаяли, поливали, обговорювали чи й проклинали, я завжди говорив, що ставлюся до нього з повагою, нічого поганого про нього сказати не можу, а якщо він щось зробив чи сказав таке, що комусь чи багатьом не подобається, то це ніяк не впливає на моє до нього ставлення. І так воно було насправді. 
З Кузьмою я міг порадитися з будь-якого питання. Він завжди готовий був дати мені пораду, прояснити заплутану ситуацію, поділитися інформацією, хоч це й, можливо, не відповідало його власним інтересам. Завжди готовий допомогти, підказати, підтримати. Завжди готовий взяти участь у добрій справі чи творчій авантюрі. 
Мабуть, жодна наша зустріч не обійшлася без свіженького анекдотика від Кузьми, який потім робив мене тимчасовим героєм вечора чи зіркою компанії. Де він їх знаходив - поняття не маю, але я завжди реготав сам і неодноразово смішив інших, переказуючи їх. При цьому, переповідаючи, використовував і його прийомчики, бо Кузьма був майстром розповідати - легко, просто, смішно.
Безмежно креативний. Вигадував якісь приколи, сам їх розвивав, інколи, доводячи мало не до абсурду. Своїм сміхом та ентузіазмом заражав і заряджав інших. Любив "пошлятинку", інколи дещо перегинав палку, але робив це з такою дитячою безпосередністю, що це не викликало огиди чи несприйняття, а лише веселило. Міг закцентувати загальну вагу на пікантних особливостях словосполучення "її батько", знаходив смішне у вставлянні "та її" між іменем і прізвищем Алли Кудлай та спокушав десятки людей продовжувати схожу тему з іменами інших відомих людей - так з'являлися "Тарас та його Чубай", "Степан та його Гіга", "Алла та її Пугачова".
Кузьма безмежно любив музику. Знав і мав її дуже багато, щедро цим ділився, записуючи свої улюблені треки на диски друзів чи зливаючи гігабайтами їм на флешки. Якщо вам потрібно було знайти якийсь трек чи альбом з "нью вейву" 80-х - варто було пошуки починати з Кузьми, бо на ньому вони мали всі шанси одразу й успішно завершитися. 
Про музику самого Андрія не писатиму нічого. Майже нічого. Його пісні треба слухати, а не обговорювати. Не всі з них я чув, не всі з них мені подобаються. Зрештою, він і сам якось мені сказав, що найбільше схвальних відгуків було після виходу пісні "Люди Як Кораблі", але найбільше концертів з'явилося після "Хлопців-олігархів". Кожний сам вибере, які пісні йому сподобаються більше, які будуть йому ближчими, які увійдуть до власного плейлиста. В моєму точно будуть "Птахи", "Шось Зимно", "Нікому То Не Треба", "Зламані Крила", "Люди Як Кораблі", "Старі Фотографії", "Лист До Друга". 
Кілька слів про Кузьму і мій рідний Луцьк. Саме там ми познайомилися 20 років тому, саме там востаннє спілкувалися минулого літа, саме там, на фестивалі "Бандерштат-2014", як виявилося, я востаннє почув і побачив його на сцені. Якось давно, десь, приблизно, в 95-96-му, "Скрябін" виступав у луцькому драмтеатрі в якійсь солянці. Працювали "під фанеру", у Кузьми був шнуровий мікрофон і під час однієї з пісень, саме в розпал активного імітування співу, шнур раптом відпав від мікрофону. Пізніше, коли ми якось обговорювали цей випадок, Кузьма зізнався мені: "Санька, я другого такого позору в житті не переживав! Після того я більше ніде ніколи не виступав під фанеру!".
Ще кілька слів про "знаки". Не хочу бачити в цьому жодної містики - просто так склалося. А все ж. Ведучими ДСП-шоу були четверо - я, Roman Davidoff, Ігор Пелих та Кузьма Скрябін. Двох із них вже немає - і обидва загинули в автокатастрофах. Минулого тижня я був у Запоріжжі - хоронили Андрія Лободу. Всюди по місту висить реклама концерту "Скрябіна", який вже, на жаль, ніколи не відбудеться. Вчора я бачив на стіні календар від Елена Божко, там на лютому - фотографія Андрія... 
Що дав особисто мені Кузьма, крім приємного та корисного спілкування? Багато сміху - розповіді, історії, анекдоти, власні приколи, "Я, Побєда і Берлін". Кілька десятків класних пісень гурту "Скрябін". "Спатанка" і "Наші Партизани". Присадив мене на салат "Мімоза". Відкрив для мене "Kings Of Leon". Завдяки Кузьмі я познайомився з Тарасом Химичем - другом і режисером. Кузьма переконав мене, що в мого "американця" треба заливати 92-ий. Розповів про концерти культових груп по всій Європі, на яких побував особисто. Але головне - саме Кузьма був одним із тих людей, хто від початку нашого знайомства надихав мене вірою в себе, в свої сили, в свої мрії, без комплексів та невпевненості. За що я завжди буду йому вдячним. Хай спочиває з миром!
П.С. Моя стрічка переповнена повідомленнями щодо загибелі Андрія. Згідно цих повідомлень, виявляється, що Україна і українська музика сьогодні багато що втратили. Ну, й багато всього персонального - для когось відкрив українську музику, в когось перша любов, в когось перший концерт... Я з цим усім цілком згоден. Та тільки муляє мене той факт, що концерт "Скрябіна" "За день до весни" планувався в порівняно невеликому клубі "Атлас", а не в Палаці Спорту... Не забувайте слухати пісні Андрія і передати їх своїм дітям, коли прийде час. Змініть себе та Україну на краще - цим ви справді вшануєте його пам'ять, рецепти змін шукайте в його піснях та численних інтерв'ю. І заплануйте собі похід на концерти всіх українських артистів, які для вас хоч щось значать. Поки ще не пізно.